Шлях до Святошиного icon

Шлях до Святошиного



НазваШлях до Святошиного
Сторінка9/10
Дата конвертації02.05.2013
Розмір1.69 Mb.
ТипДокументи
джерело
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
^

Шикарный хутор на Сырецком ручье


Газета по-киевски 09.01.2007


У 1859 р. за височайшим повелінням хутори Сеньківщина і Хмелевщина поблизу Старожитомирської дороги були передані генерал-губернатору Іларіону Васильчикову. Від його прізвища і пішла нова назва місцевості. За десять років свого правління (1852–1862) Іларіон Васильчиков устиг багато що зробити для міста: при ньому закінчилося будівництво першого капітального Ланцюгового моста через Дніпро, було відкрито перший у місті пам'ятник – князю Володимиру. За його ініціативою була створена "Комісія по перейменуванню вулиць, площ і провулків Києва", що вперше офіційно закріпила міські назви. Та й політика була достатньо демократичною. В 1863 р., по його смерті, дружина Катерина передала хутір Свято-Троїцкому (Іонівському) монастирю, що на Звіринці.

У 1912 р. за проектом архітектора Євгена Єрмакова тут було зведено кам'яну Знам'янську церкву і влаштований жіночий скит. На початку ХХ ст. тут бувало велелюдно, особливо у літній час: з Лу­к’я­нівки ходив трамвай, схили Сирецького струмка привертали дачників, розгорталися літні армійські табори. Оскільки Брест-Литовське шосе перетинала залізнична колія до Лук’янівки, місцевість називалася “Пересєчєнієм”. З часом рейками пішов трамвай на Відрадний, а на місці переїзду побудували дворівневу розв'язку.

До того, як по центру хутора було прокладено Артилерійський провулок, адреси тут звучали просто: "хутір Васильчики" і номер будинку. Від тих часів лишилися одні назви. Нивки стали великим житловим масивом, Волейків забудований п'ятиповерхівками. Одноповерхові Дегтярі хоч і розчинилися серед будиночків відставних військових, але їх жителі пам'ятають свою історію і щорічно збираються всім хутором на свято. А от Васильчикам за радянських часів судилося стати урядовою резиденцією.

^

Тут загинув "батько української бюрократії"


При радвладі хутір у монастиря відібрали, обнесли землі високою огорожею, і за короткий час, до 1936 р., тут виріс комплекс урядової дачі: дві житлові двоповерхові будівлі і їдальня зі стайнею. Спроектував комплекс архітектор Сергій Григор’ев – той самий, що звів будівлю київського військового округу на Банковій 11, де сьогодні Секретаріат Президента. Щоб підкреслити розкіш, на озерах розвели чорних лебедів. А ось церква не пережила сусідства з урядовою дачею – її знесли.

Цю урядову дачу називали по-різному: "дача Хрущова", "дача Коротченка", "дача Кагановича". Але найбільш темна й загадкова історія пов'язана з її першим мешканцем – Опанасом Любченком. Фельдшер з Полтавської губернії, після Першої світової війни активно влився до революційного руху. Увійшов до складу Центральної Ради, проте незабаром потрапив у опалу і був заарештований. Після звільнення червоноармійцями вступив до партії "боротьбистів".

У 1920 р. ця партія саморозпустилася, а більшість членів перейшла до комуністичної партії. Партійна кар'єра йшла швидко, і у 1934 р. Опанас Петрович став головою Ради народних комісарів УРСР – уряду радянської України. Але нова влада не забула зв'язків Любченка з національним урядом Центральної ради. У 1937 р. Станіслав Косіор звинуватив Любченка у націоналізмі. Тут, на "дачі Любченка" на хуторі Васильчики, за однією з версій, Любченко сам убив свою дружину і застрелився, по іншій – йому "допомогли" співробітники НКВС..

Відомо лише, що він наперед знав про близьку кончину і в останній своїй промові до соратників сказав: "стара Малоросія була царською колонією, а зараз завдяки революції Україна є незалежною державою, що знаходиться у федеральному союзі з Росією. Пам'ятайте про це і стійте на цьому". Реабілітували Любченка у 1965 р., і тоді ж його ім'ям назвали вуличку біля метро "Либідська".

^

Урядова резиденція: від розкошів до розрухи


У "демократичні" роки відлиги огорожу прибрали, і дача перетворилася на парк імені ХХІІ з'їзду КПРС. У ближній будівлі розташувався дитячий кінотеатр, спортивна секція важкої атлетики і студія аудіовідеозапису. В колишній їдальні влаштувалися художники: тут працювало до 35 чоловік. У дальній будівлі розмістилося київське об'єднання музичних ансамблів, проводилися концерти.

Але вогнище культури згасло з настанням кризи 90-х. Тоді затіяли капремонт, проте виділені мільйони знецінила гіперінфляція. Встигли прокласти нові системи опалювання, проте грошей ні на продовження ремонту, ні навіть на підтримку будівель вже не було. Коли з будинків зняли охорону, мисливці за металом тут же зрізали нові батареї і труби.

У середині 90-х в будівлі колишньої їдальні був організований ресторан з кінним клубом. Власне, тут ще зберігся дух старої дачі: ті ж стайні, брусчата дорога до озера. В сараї нові власники знайшли старі дивани і німецьке піаніно. Кілька років тому, при підтримці тодішнього мера Олександра Омельченко, дві будівлі дачі були передано Федерації боксу, тут передбачалося створити центр братів Клічко. Проте грошей на реконструкцію не виділили, та й федерація загрузла у внутрішніх конфліктах. З тих пір будинки пішли по руках, і досить складно взнати, хто нині їх господар. Дальній будинок зараз все-таки реконструюється, ближній так і стоїть пусткою, приваблюючи хіба що шукачів пригод.

Пару років тому на території парку режисер Дмитро Фікс знімав сцени міжнародного фільму з робочою назвою "Коктейль Молотова". За сценарієм, в українському лісі потерпів аварію літак німецького фізика, який розробляв атомну бомбу. Розвідки багатьох країн влаштували справжнє полювання на вченого посеред старого лісу. Так стара дача потрапила на зарубіжні кіноекрани. В самому ж парку про первинне призначення будівель немає жодної таблички.





^ Фото interesniy.kiev.ua/old/architecture/rrayoni/hutory/hutorvasil


Анатолій Легенький, перший заст. директора парку "Нивки":

В будівлі адміністрації парку розташовувалася охорона дачі, КДБ. Зараз парк вимагає реконструкції, пару років тому планувалося виділити 40 млн. грн. Вже готували проект, але до нас руки так і не дійшли, перевагу віддали заміській Феофанії. З озерами теж проблема: ми почали чистити екскаватором, але замулили джерела. Потрібно чистити плавучими земснарядами – драгами, а це для нас надто дороге задоволення.

Людмила Манчак, директор Дому дитячої творчості на Нивках:

– …на жаль, цей унікальний комплекс навряд чи буде загальнодоступним – адже у будівель нові власники. Про відновлення там культурного центру зараз, природно, не може бути й мови.


Галагани

community.livejournal.com/interesniy_kiev/1764010.html


Київське передмістя Галагани засновано при Миколі І в 1836 році. В 1921 році Галагани увійшли до складу міста Києва. Зараз це район станцій метро Нивки і Святошине.

У 1884 році з села Рубежівка (під Бучею) на Галагани коштом відомого благодійника Миколи Терещенка перевели колонію для малолітніх злочинців. Назва за колонією збереглася колишньою – Рубежівська. Для впливу на незміцнілі, але неабияк зіпсовані душі, та й для загальної потреби, вирішили звести храм.

6 грудня 1891 року було закладено церкву на честь Святого князя Олександра Невського. В модному тоді нео– або псевдо-російському стилі його спроектував знаменитий київський архітектор Володимир Ніколаєв.

Храм був квадратним в плані, а нартекс завершувався невеликою дзвіницею, увінчаною куполом. Центральний рельєфний купол нагадував розмаїття маківок храму Покриву Пресвятої Богородиці (Василя Блаженного) на Рову, що на Червоній площі Москви. По кутах будівлі було розміщено чотири декоративні різноколірні рельєфні куполи. Невеликі маківки розміщувалися по обидві сторони дзвіниці (подібний купол був ще в одного храму на честь Олександра Невського – при Сулімовськіх богоугодних закладах на Лютеранській, 16). По периметру церкви, над карнизом, розміщувався ряд кокошників. Окрасою оздоблення храму стали розписи, створені В.Васнецовим, П.Сведомськім і В. Котарбінськім.




Події 1917 року й подальших літ стали сумним завершенням історії храму. В 1934 році було знищено кладовище з більш ніж 500 поховань. 19 травня Свято-Олександро-Невський храм став будинком культури заводу верстатобудування. На початку 1936 року, за наказом директора підприємства, храм було знесено, і на його місці зведено великий житловий будинок. Останнього настоятеля – отця Іоанна, було розстріляно. Лише назву церкви зберегли сусідні вулиці Олександрівська та Невська

У 1941 році окупаційною владою знов було зареєстровано парафію на честь Святого Олександра Невського. Служби проводилися на другому поверсі будинку культури того ж заводу. Після вигнання окупантів, наприкінці 1943 року, парафію знову ліквідовували.

Третя сторінка історії храму почалася в 2001 році, коли парафію знов зареєстрували. Коштом депутата Київради Борисенка у 2003 році почали будувати малий храм на честь Святого Пантелеймона, який освятили у березні 2006 року.

Але земля в столиці – товар дорогущий, відтак між общиною і заводом дотепер йде війна. У 2005 році поруйнували будинок священика і до недавнього часу активно заважали зведенню храму. Зараз на місці церкви Олександра Невського стоїть хрест і дивна металева конструкція у вигляді храму.


Сергій ВАКУЛИШИН

^ Старий Житомирський шлях

Вечірній Київ № 14 (16691) 9 лютого 2001

У редакції та з доповненнями Валерія Лисенка

1000years.uazone.net/battles.htm


...за Львівською брамою праворуч подорожуючі бачили старовинне (за М. Берлинським – з XV ст.) мальовниче передмістя Кудрявець (двісті років тому – село). Про слободу початку XIV ст. нагадує Кудрявська вулиця, яка зберегла свою давню конфігурацію. Далі ліворуч, наприкінці XVIII ст. виникла Солдатська слобідка (заселялася відставними вояками). Відома дослідниця Лідія Пономаренко з'ясувала, що це селище тулилося до берега тоді ще існуючого Скомороха, притока Либеді, (місце якого вказує вуличка з загадковою як насьогодні назвою – Річна, а точніше було б казати – Річкова або Струмкова). Пізніше на місці Солдатської слобідки постали регулярні квартали вулиць Павлівської – Полтавської.

На другій версті праворуч униз пірнає Кмитів яр. Назвою і реліктовими дубами він нагадував про великокнязівську добу. І тут шлях виходив до Лук'янівки, де 20 серпня 1913 року відбулось відкриття Першої Всеросійської олімпіади. Пам'яткою спортивної слави лишився у цьому районі невеликий стадіон "Старт", де встановлено один із монументів футболістам київського "Динамо", розстріляним фашистами у роки окупації.

Наступний від Лук'янівського майдану значний відрізок Старого Житомирського шляху нашпигований "військовими темами": Лук'янівський тюремний замок 1863 року, Луцькі казарми, які пам'ятають кілька поколінь солдатів російської та совітської імперій. А поруч – колишнє танкове училище, яке накинуло військовий дух суто цивільному містечку Дегтярівського притулку.

Четверта верста шляху перетинає плато Дорогожичі, на якому нині міститься Лук'янівський цвинтар, а 8-10 віків тому воно ставало полем численних битв. На межі ХІХ-ХХ століть тут було розташовано військове стрільбище і стенд Імператорського товариства правильного полювання, членом якого був славетний київський зодчий і мандрівник Владислав Городецький. На початку XX ст. на протилежному боці Старої Житомирської дороги було закладено Пушкінський гай. Протягом першої половини того ж таки століття на нього вела наступ промислова забудова, і посьогодні лишилася південна (Шулявська) половина гаю, облаштована як парк.

Так само і до сусіднього Сирецького іподрому (з початку XX ст. на його місці – нинішня вулиця Довженка) можна було потрапити з Шулявки та з боку Старої Житомирської дороги. На цьому іподромі 27 серпня 1913 року пілот штабс-капітан Петро Нестеров увічнив своє ім'я винайденою ним фігурою вищого пілотажу – "мертвою петлею", про що нагадує назва нинішнього провулка Нестерова, поряд зі станцією метро “Шулявська”. Показово, що авіаційне новаторство Нестерова, Уточкіна, Сікорського та багатьох їхніх колег мало широкий громадський резонанс, підтримувалось як актуальна суспільна справа.

Військову тему продовжує і п’ята верста шляху: праворуч розміщувалися Сирецькі табори, про які нагадують сучасні назви: Лагерна і Танкова вулиці, Артилерійський провулок. Протягом 20-х – 30-х років XX ст. в літній період тут базувалися частини 45-ї стрілецької Волинської дивізії. Цікава деталь: бланки документів цього військового з'єднання увінчував герб Російської Федерації.

Ліворуч шляху з радянських часів розміщується Київське вище загальновійськове командне училище. Скандально відомим його випускником є письменник-емігрант Віктор Суворов, якому 20 квітня 2007 р. виповнюється 60 років. Одразу після випуску 1968-го р. він у складі армій Варшавського військового союзу брав участь у придушенні демократичних реформ в Чехословаччині. Чи не з тих часів, підіймаючись щаблями військової кар’єри, він гостро відчув несправедливість соціалістичної ідеології. У 1978 р., прослуживши чотири роки у женевській резидентурі радянської військової розвідки, разом з дружиною втік до Великобританії. З тих пір багатьма мовами світу видав гострополемічні книжки, в яких гнівно затаврував злочини радянської влади.

Під час прокладання метро на березі Сирецького струмка було виявлено давньоруську богатирську заставу. Поряд, глибокою балкою, пролягає залізнична колія так званого Північного кільця, що веде через Куренівку до Дарниці. Його спорудження розпочате ще в роки Першої світової війни, а завершене у 1929 р., на зміцнення щойно розпочатого будівництвом Київського укріпрайону.


На бічній стороні тутешніх рейок ще донедавна виднілися німецькі фабричні клейма 1942-го року. Спогад про тутешній рубіж оборони зберегла назва нинішньої зупинки електричок Рубежівської. На її місці з державної дачі був потайний вихід.

А ще на узбіччі знаходиться пам'ятка фортифікації: група малогабаритних залізобетонних вогневих точок (ЖБОТ), які зовсім




не характерні для Київського УР. Вони здалеку, з урвища на розі Козелецької вулиці тримали на прицілі автоміст. Місце їм у музеї чи в меморіалі, для перевезення вони цілком придатні. Але поки що їх засипає сміття й оплітають корені дерев.

Тут розташована мало кому відома залізнична станція Київ-Октябрьський, на честь якої і сусідня станція метро "Берестейська" колись називалась "Жовтневою". Трамвайна лінія пролягає містком, де колись лежали залізничні рейки; так само й далі, нинішньою вулицею Дегтярівською. Роками тягнулись від Лук'янівської в'язниці ешелони на "великі будови комунізму". Восени 1941 року фашистські окупанти не заперечували чуток, що євреїв від Лук'янівки залізницею вивозитимуть до Палестини. Насправді ж їх чекав Бабин яр.

Перед Нивками колись знаходився хутір Дехтярі. А між Нивками й колишнім дачним селищем Святошине, в урочищі Веселий Майдан, за смугою військових магазинів (тобто складів, здебільшого артилерійських), що їх обслуговувала залізниця – дослідне летовище військового заводу. Воно існувало з кінця 20-х до початку 40-х років XX ст. Саме на цьому льотному полі по закінченні маневрів відбувалися грандіозні паради 1935 та 67 років, в присутності вищого державного керівництва.

Ось і ми підійшли до колишньої межі міста: на 6-й версті починалися землі Київської губернії. Праворуч від шляху – Васильчиків хутір (нині – східна частина парку Нивки), назва якого пов'язана з ім'ям київського генерал-губернатора князя Васильчикова. Перебування князя на цій посаді ознаменовано, зокрема, прокладанням Берестейського шосе. Нова житомирська магістраль спричинила занепад старого шляху, надто в його західній частині. Ми ж продовжимо знайомство саме з цим, поважнішим історичним трактом.

На 8-й версті мусимо згадати хутір Ґалаґан. Як встановив Михайло Рибаков, тут 1836 року оселилися родини братів Ґалаґанів – солдатів лісової охорони. Не дивуймося такій посаді, адже одразу за хутором починався т. зв. скарбовий ліс – Святошинський гай, що його належало ретельно охороняти. Через сто років місце колишнього хутора зайняв верстатобудівний промисловий комплекс.

На лівому боці шляху розташований "хутір Отрадне", який всього лиш років з вісім, з 1914-го починаючи, був дачним селищем. Згодом 10 гектарів його території належало частково Ветеринарному інститутові, а частково – НКВС. З початку 1950-х років, крок за кроком, Відрадний перетворено на промислову зону.

Остаточний занепад Старого Житомирського шляху пов'язаний зі спорудженням на рубежі XIX-XX століть Києво-Ковельської залізниці, насип якої перетнув його на 9-й версті, та введенням в експлуатацію першого відрізка Кільцевої дороги – вже перед Другою світовою війною, на доповнення укріпрайону.

Попрощавшись з містом, селом Петропавлівська Борщагівка (час виникнення – початок XVII ст. ) стародавній шлях круто пірнає в долину річки Борщагівки. По дамбі через став, який показано ще на планах кінця XIX ст., підіймається на західний берег, де на 13-й версті, поруч із церквою і поштовою станцією, він був колись Шляхом з великої літери, тобто центральним кутком Петропавлівської Борщагівки, сусідуючи з Магівщиною і Солом'янкою....

Десь за 16-ю верстою, в районі спортивно-технічного комплексу “Чайка”, стародавній шлях губиться між неозорих фруктових садів та полів. І тут не зайве згадати, що сучасні українці успадкували ряд антропологічних рис саме від племені древлян, землі яких починалися за Ірпенем.


^ Киевский трамвай. Сорок лет 1892-1932

Уривки з книги. Фото ЦДКФФА України. З сайту tram.mashke.org




В середині ХІХ століття населення Києва складало 50 тис. осіб. У місті було 59 заводів, 14 фабрик, 6 підприємств для варки варення. Кількість робітників становила 6 тис. осіб. Двісті чоловік займалося узвізним промислом, підтримуючи зв'язок між широко розкиданими частинами міста. З великих промислових підприємств слід відзначити заводи мідних, залізних та чавунних виробів, а також ряд цегелень, шкірообробних та свічних заводів у різних частинах міста.

Посилення ролі Києва як економічного та адміністративного центру Південно-Західного краю спричинило покращення його зв'язку з іншими місцевостями. Так, у 1835 р. запроваджується регулярне (двічі на

тиждень) диліжансне сполучення з Москвою та Петербургом; у 1842 р. виникає пароплавство на Дніпрі; будується постійний Ланцюговий міст (1853 р.), проводиться шосе через Житомир на Брест-Литовський...







Приміські трамваї

Поряд з основним трамвайним підприємством, що належало товариству Київської Міської Залізниці і функціонувало, згідно договору, у межах міської території, працювали ще окремі, що обслуговували передмістя. Таких трамваїв було три – Святошинський, Деміївський та Слобідський. Спершу на них використовувалися парові та бензинові двигуни.

Заснування Святошинського трамвая відноситься до 1898 р., коли підприємець Р. Хойнацький, за концесійним договором з колійовим відомством, проклав рейковий шлях від Тріумфальних воріт до дачного селища Святошине і організував по цьому шляху сполучення кінною тягою на 4 вагонах. Незабаром він передав свої права німецькому акціонерному товариству Ломайєр та Ко., яке у 1901 р. переобладнало трамвай на електричну тягу. Трамвай був однопутний, з вузькоколійню (метровою) лінією, протяж­ністю 9 верст. Інвентар вагонів складався з 11 моторних та 14 причіпних одиниць. Була власна електрична станція з паровими локомобільними двигунами, ремонтні майстерні та парк для стоянки вагонів.










Про роботу Святошинського трамваю, як і решти приміських трамваїв, не лишилося майже ніяких документів. У всякому разі, великий наплив пасажирів у літній час забезпечував покриття збиткового зимового руху та ще солідний (до 30%) прибуток.

У 1914 році підприємство, як власність німецької компанії, зазнало секвестру та надійшло до відання Київського земства. У період Громадянської війни та розташування бойової лінії у безпосередній близькості до Києва – Святошинському трамваю довелось виконувати вкрай незвичайну для нього роботу по обслуговуванню фронту, здійснюючи навіть перекидання військ під час їх операцій. Ця сторінка життя Святошинського трамваю має бути особливо відзначена, як момент, коли напружена робота трамвайного колективу деякою мірою підкріплювала відпір петлюрівцям та деніекінцям на підступах до Києва.

Незважаючи на такі несприятливі обставини трамвай не переривав зв'язку Святошиного з містом до 7 липня 1920 р., коли відступаючими польськими військами було спалено два дерев'яних мости на шосе. Майстерні та парк було таким чином відрізано як від міста, так і від селища, лишилося всього півтори версти колії. Відновлення руху відноситься до вересня 1920 р., притому лише від Гаванського мосту (перетин з Сирецьким струмком) до міста, оскільки пропуск вагонів через тимчасовий міст вузькоколійної залізниці був вкрай утруднений.

Подальша робота трамваю, що увійшов тоді до складу комунальних підприємств, проходила у досить важких умовах з причини нестачі матеріалів та коштів, при надзвичайній перевантаженості вагонів. У 1923 році метрова лінія Святошинського трамваю біля Польової вулиці була сполучена з лінією міського трамваю. З цього ж часу почали розшивку метрової колії на міську, яку здійснювали, не перериваючи руху. При цьому поступово скорочував лінію Святошинський трамвай, поступаючись міському, і зрештою остаточно припинив роботу як окрема дільниця. Згодом вагони Святошинського трамвая були передані у Нижній Новгород, обладнання майстерень було передане Головним Майстерням міського трамвая, а електрична станція перетворилась на підстанцію.

Для сполучення задніпровських слободок з Києвом існував спеціальний автомоторний трамвай, що працював на бензинових двигунах внутрішнього згоряння. Він був побудований приватними підприємцями у 1912 р. Трамвай цей служив також для зв’язку міста з дачною Дарницею та містечком Броварі. Загальна протяжність колії складала 17 верст. Рухомий склад у кількості 12 моторних та 8 причіпних вагонів був досить оригінальним, як по своїй конструкції, так і по матеріалах. Зокрема, деякі причіпні вагони для полегшення були обшиті новітнім на той час алюмінієм. У Микільській Слобідці для авто-трамвая був гараж, майстерні, службові приміщення та бензосховище.

Трамвай зі Слобідки у Київ проходив по Ланцюговому мосту, а далі набережною правого берега до Поштової площі. З деяких свідчень можна зробити висновок, що підприємство давало пристойний прибуток.

Два лиха, яких зазнав Слобідський трамвай – пожежа гаража та підрив поляками Ланцюгового та Русанівського мостів – перепинили діяльність підприємства. Київський Комунальний Трамвай успадкував від Слобідського лише колії та будівлі, стосовно ж рухомого складу, то він головно на час передачі вже використовувався іншими організаціями, а його рештки у вигляді цілком непридатних вагонів можна було утилізувати лише як брухт. Відновлення руху на лініях Слобідського трамваю відноситься вже до 1925 року – розпалу відновного періоду в Київському Комунальному Трамваї.


^ Відродження трамвая у 1922 р.

У 1920 р. комунальні підприємства Києва виділяються у системі міського господарства у особливий комбінат, куди увійшов складовою частиною і дощенту зруйнований Київський трамвай.

1920-1921 рр. були часом граничного занепаду в трамвайному господарстві, що став наслідком хижацької експлуатації в останні роки концесії та руйнувань у роки Громадянської війни. Та вже наступний рік став поворотним пунктом у бік відродження. 1922 рік, що започаткував відновний період у всій країні, став переломним і для Київського трамвая...

У квітні вийшли з відновлювального ремонту перші два моторних вагони, і з цього часу кількість придатного до експлуатації рухомого складу починає зростати за рахунок активізації мертвих вагонів, що стояли на паркових кладовищах. Для розвитку експлуатації мало значення також скорочення вантажних перевезень...


^ Проспектом Перемоги

turizm.kiev.ua/ua/tour/kyiv/prospekt/prospekt_1/abb32450.htm


... Поступове розширення Києва призвело до того, що значну частину магістралі поглинула міська забудова, і з 1964 р. шосе у межах міста було перетворено на Брест-Литовський проспект довжиною 10,6 км. Він став найдовшим проспектом міста. Спершу він починався від Повітрофлотського шляхопроводу, але у 1985 р., до 40-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні, було вирішено продовжити його до пл. Перемоги і дати сучасну назву.

Транспортну розв'язку – так званий "Перетин" – влаштовано у 1959-60 рр. З 1971 р. тут міститься станція метро "Берестейська" (спершу "Жовтнева"). Поряд зі станцією встановлено пам'ятник радянському діячеві, одному з керівників партизанського руху під час Великої Вітчизняної війни Дем'яну Коротченку (ск. О. Ковальов, 1974 р.). За монументом розкинувся парк. Колись тут була так звана "Васильчикова дача", яка належала генерал-губернаторові І. Васильчикову. Його дружина К. Васильчикова подарувала цей маєток Троїцькому монастиреві. Тут стояла невелика Знаменська церква (арх. Є. Єрмаков, 1912 р., не збереглася). Пізніше цю мальовничу місцевість зі ставками обрав для відпочинку радянський керівник України П. Любченко.

Далі за залізничним переїздом міститься парк "Нивки" площею 15 га. У центрі парку – пам'ятник комсомольцям 1920?х р., де зображено юнака в будьонівці та шинелі з молотом у руках (ск. В. Сорока, 1961).

Позаду парку та ставків на невеличкій тихій площі стоїть пам'ятник генерал-полковникові Михайлу Кирпоносу (ск. Г. Кальченко, 1973). Він у 1941 р. очолював Південно-Західний фронт, керував обороною Києва та трагічно загинув, потрапивши в оточення, не в змозі протистояти помилковим наказам Сталіна.

Перед станцією метро "Нивки", відкритою у 1971 р. знаходиться колишній палац розваг та відпочинку – нині боулінг-клуб. Поряд з ним щонеділі збираються київські колекціонери.

Усьому світу відомі літаки "Ан", різних модифікацій. Вони розробляються на велетенському Авіаційному виробничому об'єднанні імені Олега Антонова, що утворено у 1974 р. на базі Київського авіаційного заводу. З 1920 р. на ньому переважно ремонтували авіаційну техніку, а також виготовляли запасні частини до літаків. У 1925 р. збудовано перший 4-місний літак конструкції К. Калініна "К-1", а з 1934 пасажирські літаки ХАІ-1 та інші.

У повоєнні роки на заводі збудовано перші гелікоптери (1946 р.), освоєно виробництво першого поршневого літака конструкції О. Антонова Ан-2, збудовано турбогвинтовий літак Ан-8 з двома двигунами (1958). У 1961 р. освоєно серійний випуск турбогвинтового пасажирського літака Ан-24. Продукція заводу – транспортні літаки Ан-26, Ан-30, Ан-32, Ан-72. Розроблено й випробувано перспективні моделі Ан-70 та Ан-140, АН-124-100 "Руслан" – важкий широкофюзеляжний транспортний літак. Саме тут побудований "абсолютний рекордсмен" по вантажлпідйомності АН-225 "Мрія" (рекорд – 100 т).





Авіаційний завод "Авіант" міститься на розі вул. Академіка Туполєва, по проспекту Перемоги, 100/1. Перед будинком авіаоб'єднання у 1989 р. встановлено пам'ятний знак, що зображує славетного льотчика Петра Нестерова. Саме тут містився аеродром, на якому Нестеров здійснив свою "мертву петлю", започаткувавши вищий пілотаж в авіації.

На проспекті Перемоги, 83/2 розташовано підприємство АТЕК (колишній завод "Червоний екскаватор"). Воно створене на базі підприємства з виробництва сівалок "Фільверт і Дедіна", заснованого у 1898 р. З 1934 р. тут з багатоковшового кар'єрного екскаватора почалось виробництво землерийних машин різного класу. Більш вичерпну інформацію можна отримати у музеї заводу. Зразки екскаваторів встановлено на постаментах просто на проспекті.

На перетині із залізницею Київ-Коростень знаходяться залізнична станція та станція метро (1971 р.). Звідси починається місцевість Святошин. За поширеною версією, ця назва походить від імені чернігівського князя Святослава (Миколи Святоші у чернецтві). З 1896 р. тут була дачна місцевість, забудована дерев'яними котеджами (збереглися лише поодинокі споруди). До Святошина було прокладено трамвайну колію (спершу приватну вузькоколійну), яка діяла до 1982 р.

Нині тут з'явився масив житлових будинків та інститутів НАНУ – Академмістечко. На центральній магістралі сучасного Святошина – проспекті Вернадського – встановлено пам'ятник* з червоного граніту першому президенту Української Академії наук Володимиру Вернадському (ск. О. Скобликов, 1981 р.). Видатний вчений був основоположником вітчизняної геохімії, біохімії, радіогеології. Неподалік, по проспекту Перемоги, 112, міститься палац культури авіазаводу (арх. В. Єжов та ін., 1970 р.), що нині використовується як розважальний заклад "Бінго".

Проспект Перемоги завершується у місцевості Біличі (колишнє селище, нині житловий масив) за Окружною дорогою. Тут проходить вулиця Чорнобильська. Ця назва після 1986 р. набула трагічного звучання. На цій вулиці встановлено пам'ятник жертвам Чорнобиля (1994 р.) та Іоаннівську церкву.

Великий спортивно-технічний комплекс "Чайка", один з найкращих в Європі, створений на 15-му км Житомирського шосе у 1976 р. (арх. В. Штокмар, П. Хазан). На площі 10,5 га розмістили першокласну доріжку для мотоциклетних гонок, автомототрек з полем для змагань з мотоболу та трибунами на 18 тис. глядачів.

Під трибунами розташовані навчальні класи, спортзали та бібліотека. До комплексу входять також 3 кільцевих гоночні траси: велике кільце – 5,4 км., 2 малих -2,5 га та 2,9 км. Біля старту-фінішу влаштовані трибуни на 5 тис. глядачів. Споруджено також готель, блок допомоги спортсменам. Усі споруди комплексу відповідають міжнародним вимогам. 24.06.2001 на спорткомплексі «Чайка» відправив літургію Папа римський Іван Павло ІІ.


^

Офіційний сайт Святошинського району


svyatoshin.kyiv-city.gov.ua/index.php?area_id=13


Історія Святошинського району повертає нас в тисячолітню давність і починається з розповіді про річечку, назва якої походить від давньоукраїнського слова "борщагівка" (тобто "кисла"), яким називали місцеву рослину. Отже, назва рослини дала ім'я річці, яка в свою чергу утворила відомі назви селищ Борщагівок.

Історія назви околиці столиці Києва-Святошин стала відомою значно пізніше. Урочище Святошин – густий сосновий гай між верхів'ям річки Сирець і Старо-Житомирським шляхом.

Отже, назва Святошин та Борщагівка мають витоки ще з часів Київської Русі ХІІ століття і пов'язується з ім'ям Чернігівського князя Святослава Давидовича, бо ці землі були його вотчиною і дісталися йому у спадок. На схилі літ він перейшов у чернецтво з ім'ям Миколай, але в народі його називали Святоша. Звідси, очевидно, й назва Святошинські землі, місця Святоші. Так про це пишеться й у Літописі Руському. В документах про урочище Біличі вперше згадано в 1161 році. Про хутір Берковець поблизу Києва згадується із середини ХVІІ століття як власність домініканського монастиря.

Про територію нашого району згадується в 1918 році під час правління гетьмана П.П.Скоропадського, коли відбувся перший адміністративно-терито­рі­аль­ний поділ Києва на 17 районів, в тому числі Святошинський, хоча селище Святошин включене в межі міста у 1919 році. До революції це були дачні місця багатих промисловців та купців.





Старожили, пам'ятають, як на початку нинішнього століття за рішенням гу­бернської адміністрації Святошин став дачним передмістям Києва. З розвитком ринкових відносин змінилася структура населення, з'явився "третій стан" – буржуазія, яка прагнула усамітненого відпочинку. За всіма параметрами Святошин підходив до цього. Землі тут надавали в оренду на 99 років, а оплата ділянки за сезон не перевищувала 200 рублів. Через кожні п'ятнадцять хвилин від Тріумфальних воріт до Києва від'їжджав трамвай. Існував цілий комплекс надання послуг: гідропатична лікарня доктора Сувальського, санаторій Сувальського і Рокочі, лазня, чайні та їдальні, навіть магазинчики, де завжди продавали свіжий кумис.

...А ще фотоателье Роштанова, пошта, телеграф, бібліотека Товариства тверезості, комерційне училище Долинської, приватна школа – всі атрибути міста. Тож не дивно, що цей райський куточок облюбувала київська еліта – свого часу тут проживали Гарнич-Гарницький, Корчак-Новицький, Семадені, Терещенко, Проценко, Бульон та інші. Для розв'язання різноманітних проблем було створено Товариство благоустрою Святошина, яке складалося в 1910 році з 123 членів.

Керівники лісового курорту не обходили своєю увагою й надбання прогресу. В 1911 році "посланець" світу нових технологій Штейн будує перший кінотеатр на Шосе, 267 (нині пр-т Перемоги, де тепер кінотеатр "Екран"). Але таке сусідство не сподобалося святошинцям – гуркіт гасового двигуна динамо-машини долинав до тихих дачних осель. Кінотеатр довелося закрити. Щоправда, не назовсім. Своє "дітище" Штейн переніс у село Біличі. Не забувало Товариство і про санітарно-гігієнічний стан поселення. У 1918 році київському повітовому старості було надіслано прохання про закриття ковбасні грецького громадянина Анастасопуло – не дуже власник її переймався проблемами санітарії. Зусиллями господарів дач зволожувалося шосе та утримувалися в чистоті трамвайні зупинки. Дбали й про поповнення казни міста: ловити рибу дозволялося лише тим, хто сплатив 40 копійок.. Кошти спрямовувалися на потреби господарства.

У 1901 році у Святошині з'явилося електричне освітлення. До речі, у конкурсі брали участь відомі фірми "Прометей", "Сімплекс", "Тюрин"... Парк для прогулянок (сучасна садиба гімназії східних мов), літній театр, ресторан, природно-історичні екскурсії та ігри за системою професора Лесгафта – все це надавало відпочинку в Святошині вишукано-світського шарму.

Місцева буржуазія впорядкувала життя в своїх родових гніздах. Ознакою благородного стану вважалася власність на землю. Тому й не дивно, що орендарі звернулися з проханням до імператора Миколи ІІ надати їм право на викуп Святошина. Члени Державної Думи Проценко, Бублик, Свецинський клопотали з цього приводу перед міністром внутрішніх справ Столипіним, оскільки вважали, що від його рішення залежить життя самого містечка.

На початку січня 1924 року територія Києва була поділена на 6 укрупнених адміністративно-територіальних районів, в т.ч. зі Святошинським підрайоном. За даними липня 1924 року в місті існувало 5 великих районів, в т.ч. Рахівсько-Святошинський, тобто частина території нашого району.

І тільки 12 квітня 1973 року, у відповідності з Указом Президії Верховної Ради УРСР у м. Києві утворено новий адміністративно-територіальний район -Ленінградський, у межі якого увійшла частково територія Жовтневого, Радянського та Шевченківського районів. Район увібрав і стародавні місцевості, назви яких легенда пов'язує з великокнязівськими часами на Україні, й багатокілометрові масиви вікових лісів, і квартали новобудов – промислових та житлових.

Святошинський район можна вважати одним із головних науково-промислових центрів столиці. Тут зосереджено 60 промислових підприємств, 17 інститутів НАНУ, 18 галузевих науково-дослідних інститутів. Найбільшими підприємствами району, відомими далеко за межами України є авіаційний науково-технічний комплекс ім. О.Антонова, ДП КиДАЗ "Авіант", ЗАТ "Каштан", ДНВП "Електронмаш", ВАТ "Веркон", ВАТ "Завод сантехнічних заготовок", ЗАТ НВЦ "Борщагівський хімфармзавод" та інші. Основний напрямок їх діяльності – розробка та випуск складної наукоємної продукції.


Київське міське управління статистики
^
Святошинський район, деякі історичні відомості

statyst.kyiv-city.gov.ua/History/sviatoshinsky.htm


В західній частині Києва розташована історична місцевість Святошин, назва якої, ймовірно пов'язана з ім'ям чернігівського князя ХІІ ст. Святослава (Миколи Святоші), який володів землями в районі нинішньої Борщагівки поблизу Святошина. Ця місцевість згадується в грамоті Сигізмунда ІІІ київським міщанам від 1619 року: "…от конця Кудравца просто чрез дуброву до борку Святошицкого по дорогу, которая идет з Белогородки до Киева…". Через 250 років ця місцевість все ще була "невеликий сосновий лісок Святошин по Києво – Брестському шосе".

Заселення Святошина пов'язано з влаштуванням тут дачного селища. В 1897 році місцевість, яка належала до Біличської волості Київського повіту і губернії по обидва боки Києво-Брестського шосе поділили і віддали з торгів в оренду. В 1905 році частину цієї території здали в оренду під дачі. Дачне селище одержало в 1906 році назву Катеринівка (за ім'ям К.К.Клейгельс – дружини київського генерал-губернатора , з ініціативи якої воно було створено).

Ліворуч від Києво-Брестського шосе, між ним та Старо-Житомирським шляхом, лежав хутір Галагани, заснований у 30-х роках ХІХ століття солдатами лісової охорони братами Галаганами, які в 1836 році оселилися тут з родинами.

У 1914 році неподалік Старо-Житомирського шляху, поблизу хутору Галагани, дворянин К.Я.Яніховський купив земельну ділянку, яку поділив і розпродав. Так виникло дачне селище Відрадне.

Частина території між сучасними вулицями Трудових резервів і Гарматною й донині зберегла назву Грушки, назва якого походить від прізвища дворянина К. Грушка, який з 1871 року володів нею.

У давнину біля Теремків починалась річка Желань або Борщагівка, яка текла на північній захід від села Желань (Жуляни) .Вона перетинала Брест-Литовське шосе і разом із правою притокою річкою Нивкою впадала в р. Ірпінь. На цій річці вище села Желані були розташовані монастирські хутори, що постачали ченцям городину і мали назви від монастирів, котрим належали: Михайлівський, Микільський, Братський, Софійський, Петропавлівський. Згодом ці хутори перетворилися на великі села.

^ Михайлівська Борщагівка між 1108 і 1113 рр. була подарована Михайлівскому Золотоверхому монастирю її титарем – київським князем Святополком-Михайлом (онуком Ярослава Мудрого).

^ Микільська Борщагівка. Відомо що, великий литовський князь Олександр у 1497 р. дав грамоту київському Микільському монастиреві.

Софійська Борщагівка. У 1590 р. київський митрополит Михайло Рагоза дав грамоту "земянину Єфиму Олешковичу" на "ленное владение земли со всеми угодьями", що належали Софійському монастирю.

^ Братська Борщагівка. За однією версію, назва селища з'явилася після 1633р., коли митрополит П.Могила прибув до Київської митрополії, і козацький гетьман І.Петрижицький віддав Борщагівку Братському монастиреві в довічне володіння. За іншою – за часів Речі Посполитої селище належало церкві Воздвиження Хреста Господнього, потім – попові Моїсею Івановичу, а в 1638 р., з дозволу польського короля Владислова ІV, – ігумену Братського монастиря Софронія.

^ Петропавлівська Борщагівка. В опису 1686 р. вказано , Петропавлівський домініканський монастир одержав від Софійського монастиря "в милостиню" частину його борщагівських земель "для пропитания"

^ Слобода Біличі коло Святошина – давнє поселення, яке в ХVІІІ ст. належало Києво-Печерській лаврі. З утворенням Київської губернії (1797 р.), Біличі увійшли до складу Білогородської волості Київського повіту і губернії, з 1828 р. – до Петропавлівсько-Борщагівської волості, пізніше – знову до Білогородської волості. Після секуляризації церковних земель 1786 р. селяни с. Біличі потрапили до категорії казенних , тобто державних селян і сплачували державі податок та оброк у розмірі 3 крб. 53 коп. з душі на рік.

Після придушення польського повстання 1863 р., для зміцнення свого становища в Західному краї, куди входила і Київська губернія, царат вирішив змінити демографічну ситуацію у краї шляхом заселення його особами російського походження. Так з'явилася "Инструкция о порядке продажи казенных земель в Западных губерниях лицам русского происхождения, служащим в том крае или желающим водвориться на постоянное жительство", затверджена Олександром ІІ у липні 1865 р. Цей напівтаємний документ, який ніде і ніколи не публікувався . але був вказівкою для місцевої влади . надавав значні пільги росіянам: земля(до 1000 дес.) продавалася без завдатку, без торгів, з виплатою на 20 років; у продаж потрапляла не лише земля, але інша нерухомість. Незабаром у Київській губернії були утворені продажні ділянки: "Древесный питомник", "Нова гребля", "Ферма Моісеєнків", "Петропавлівський маєток" та ін. Цей останній величезний маєток був утворений з 12 селищ: Біличів, п'яти Борщагівок, Совок, Шулявщини та ін.

Перше включення Біличів до Києва відбулося в жовтні 1923 р. У зв'язку з частими реформами, статус села постійно змінювався. У 1923 – 1927 рр. село входило до Будаївського , а в 1927 – 1930 рр. – до Київського району Київського округу. У 1930 – 1937 рр. с. Біличі входило до Київської приміської смуги з безпосереднім підпорядкуванням міськраді, воно було центром Білицької сільради. У 1937 – 1966 рр. Біличі входили до Києво-Святошинського району Київської області; 2 лютого 1966 р. село Біличі включено до меж м. Києва, а 24 лютого 1966 р. – до складу Жовтневого району Києва. В 1973 р. утворено Ленінградський район Києва, куди увійшов масив Ново-Біличі


Сергій ВАКУЛИШИН
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



Схожі:

Шлях до Святошиного iconШлях прямування автобусних маршрутів
Ст м. "Холодна гора"- вул. Полтавський шлях вул. Клапцова Комсомольське шосе (у зворотному напрямку: вул. Полтавський шлях)- вул....
Шлях до Святошиного iconТернистий шлях н езалежності України
...
Шлях до Святошиного iconСнегоуборочная работа производилась на следующих участках
Холодногорский уклон (ул. Полтавский шлях), разворотное кольцо «Залютино», переезды от ул. Клапцова до ст. «Залютино», пл. Пролетарская,...
Шлях до Святошиного iconМіжнародна конференція „Європейський маркетинг: шлях України” 13 вересня у рамках виставки rex 2006 відбулася міжнародна конференція „Європейський маркетинг: шлях України”
України”, організована Українською асоціацією маркетингу і компанією „Євроіндекс”
Шлях до Святошиного iconСорочук Василь. Життєвий шлях і самопожертва Василя Макуха
Сорочук Василь. Життєвий шлях і самопожертва Василя Макуха / Василь Сорочук [Електронний ресурс] // Україна incognita. – Доступ до...
Шлях до Святошиного icon«Тарас Шевченко та Варвара Рєпніна: історія стосунків». Школярі розширили свої знання про життєвий та творчий шлях Т. Г. Шевченка, отримали цікаву та різноманітну інформацію про невідомі сторінки життя письменника
Т. Шевченка як людини і поета – нашого генія, національного пророка, ідеолога української державності. Адже нам, педагогам, необхідно...
Шлях до Святошиного iconКиївські “ неокласики ”. Микола Зеров. “ Київ – традиція ”, “ Чистий четвер ”. Різногранний творчий шлях М. Зерова
Київські " неокласики ". Микола Зеров. " Київ традиція ", " Чистий четвер ". Різногранний творчий шлях М. Зерова
Шлях до Святошиного iconВпровадження інтерактивних технологій
...
Шлях до Святошиного icon«Професійний шлях»
Бюро психологічних знахідок – форма роботи, покликана надати практичним психологам інформацію про кращі здобутки у галузі освіти
Шлях до Святошиного icon«Професійний шлях»
Бюро психологічних знахідок – форма роботи, покликана надати практичним психологам інформацію про кращі здобутки у галузі освіти
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©bal.znaimo.com.ua 2000-2014
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи